рвав пейси, бо тепер панська ласка, думав, ні на що йому не здасться. Хлопи нараз мов подуріли, почали згорда, грізно дивитися і на пана і на його жида. Гершко притих, подався, помарнів. Він по пожарі перенісся був жити до двора, але тепер пан раптом зробився до нього немилостивий і викинув його з офіцин[1]. Гершко купив невеличку хлопську хатчину в селі і перенісся туди. У нього було трохи грошей, і він у тісні роки (а тіснота тоді в горах тяглася з року в рік) позичав хлопам на лихву. Але й тут не мав щастя. Багато з тих, що побрали у нього гроші, ніччю повтікали з села на Поділля. Правда, Гершкові полишалися в заставі їх хати й ґрунти, але що йому з них, коли в хатах не було кому сидіти, а ґрунти не оброблювані поростали смерічками і пожитку не давали ніякого.
Бідував Гершко кілька літ дуже. Ґава і Вовкун майже голі, замурзані, бігали по хатах, крали, що могли захопити, щоб проживитися. Зналися з усіми собаками в селі і день-у-день брали різками, пруттям та кропивою від хлопів. Але голод був дужчий, а побої наводили їх тільки чимраз на нові хитрощі. В огородах, садках і полях, ба навіть у погано замиканих бойківських хатах ніщо не було певне перед їх хапущими пальцями. Вони не зазнали самі давнього панування, але те, що щодень так багато чули від батька про ті щасливі часи, коли все те село,
- ↑ Офіцини — помешкання для прислуги.
