було йому холодно, не накривався з головою. Його дуже зацікавив Владків хід, — хотів бачити, що Владко буде робити далі в казні. Він боятись — не боявся нічого, — так бодай йому здавалося, — але думав, що певно Владко чекає, аж вони поснуть, а тоді зачне щось робити в казні, — щось таємничого, незнаного йому, але певно щось важного — це він догадувався з тої старанности, з якою Владко витрібовував стук підлоги. Але Івась дармо ждав, — дармо витріщував очі, як міг найширше, щоби серед густої пітьми, котра тепер залягла в казні, розпізнати ходячого Владка і добачити його рухи. Вибила шоста година. По коридору, досі тихім, роздалися голосні стуки, брязкання ключів, дзоркання відмиканих та замиканих колодок, — це ключник ходив «шлюсувати», т. є порахувавши арештантів у кожній казні, замикати двері на дві колодки (вдень вони замкнені тільки на одну).
— Ось і наші книдлі йдуть! — сказав Владко над Кеслеровим тапчаном. — Ану, повставайте, як прийде рахувати, бо розкричиться.
На той розказ і на стук коло дверей їх казні схопився Івась з постелі на рівні ноги, але Кеслер, — раз що старий, а в тім лінивий, — не вставав, тільки підвів трохи голову і наставив наперед свою сивляву, кругло підстрижену бороду. Двері казні відчинилися, мляве світло лихтарні, мов тонкі, чепірхаті тики[1] з зо-
