Достига під серп пшениця,
Дожида дівчина Гриця
Й барвінкового вінця,
Жде рільник на добре жниво, —
Так і пісня ця щасливо
Добігає до кінця.
Наче річка та лугами
Між рясними берегами,
Вона в'ючися плила,
Тут глибоко, там плитенько,
Тут шумливо, там тихенько,
Поки до Дністра дійшла.
А Дністер — в той час нестійний —
Її вхопить у обійми
І у море понесе.
Як затопить — не дивниця!
Там і всім нам опиниться,
Там з часо́м зато̀не все.
Та нам, мушкам однодневим
Над вод дзеркалом рожевим,
Це байдуже. Нумо знов
В танець! Що халіф там творить.
І що Джіафар говорить,
І куди Бассім пішов?
Вийшов цар із-за котари[1]:
Проти нього всі більдари
Поставали в два ряди.
Глипнув цар: Бассім між ними
Під стовпами кам'яними.
«Тут ти? — мислить. — Ну, пожди!»
