Аж ось Дон Кіхот муркоче:
„Дульчінеє, поможи!“
Знов ухо̀пив спис обіруч,
Як погонича не трахне
Зверха в голову! Та цей мав
Твердший череп і не впав.
Крик зробився на подвір'ю,
З корчми всі повибігали
В сорочках та пестрих коцах,
Мов страховища які.
Дон Кіхот як стій подумав,
Що ворожі чародії
Вислали нечисту силу,
Щоб знущалася над ним.
І він крикнув: „Га, прокляті!
Виходіть! Валіть юрбами!
Скорше в штуки дам порватись,
Ніж на крок усту́плю вам!“
Бачить наш корчмар, що лихо,
Що не знає жартів лицар,
Що безкарний божевільний,
Хоч би їх і всіх посік —
То втишив юрбу швиденько,
Геть забрать велів ране́них,
Сам до лицаря зблизився
І такі слова сказав:
„Славний лицарю, даруйте
Мужикам цим їх провину,
За котру вони аж надто
Гостру кару прийняли!
