Десять велетнів на мене! —
Простогнав він на ослі. —
„Га, візьміть мене на щит мій,
Занесіть мене у замок,
Кличте мудрую Урганду
Мої рани зав'язать!“
Кинулись жінки: „В вас рани?
Ми самі вам без Урганди
Їх зав'яжем! Ах, панове,
Поможіть нам занести!“
Положили Дон Кіхота
У покою на постелі,
Кинулися ран шукати —
Ран немає, лиш спиці.
„Це мій коник тому винен, —
Так буркоче славний лицар, —
В саму найгарячшу хвилю
Спотикнувсь — і я гегеп!“
Нанесла тут економка
Камфори і оковити,
Геть натерли Дон Кіхота,
Вкрили добре — він заснув.
„Зле з ним, — панотець озвався. —
Це така шальга́ на нього
Книжкова найшла, з книжок це
Все безглуздя почалось“.
„Ой панотченьку, книжок тих
В нього повно в кабінеті —
Та такі вам здоровенні,
Що й вола б убити мож!“
