До четвертого зблизився
Дон Кіхот, — це був поважний
Чоловік сивобородий
Із задуманим лицем.
На лицарське запитання
Він нічого не відмовив,
Лиш зітхнув з ціло̀го серця
І заплакав, як дитя.
„Цей дідусь, — сказав за нього
Говіркий його товариш, —
Був, говорять, чорнокнижник,
Небезпечний чарівник“.
„Ну, — сказав поважно лицар, —
Це вже крайняя дурниця
За ті бабські забобони
Слать на каторгу людей.
„Це ж, звичайно, прості сплетні
Або дурнота бездонна!
Хоч би сам мені признався,
Що потрапить чарувать, —
„Я б послав його до чубків,
До шпиталю божевільних, —
А тим, хто його прискаржив,
Я би дав по двадцять п'ять“.
„О, спасибі вам, мій пане,
За сердечне, мудре слово! —
Скрикнув радісно като̀ржник. —
Якби то так думав суд!
„Ні, я, пане, не признався,
Ні в чому було признаться,
