Все якісь думки важливі,
Наче мухи докучливі,
Сунуться йому на ум,
Раз лоскочуть, то знов давлять,
То страхають, то цікавлять,
Навівають нудь і сум.
«Ні, хоч би й зовсім не класться!
А заснуть мені не вдасться!»
Мовив сам собі халіф.
Встав із ліжка — не шелеснув,
У долоні тричі плеснув, —
Бо так кличуть там рабів.
І на царський плеск мінутно,
Тихо, наче дух, нечутно
З світлом мурин, хлоп як мур,
Підійшов і мовчки зразу
Похилився й ждав приказу, —
Царський це лакей Месрур.
«Слухай, — мовив цар, — Месруре,
Ночі мо̀вчання понуре
Душу щось мою гнітить;
Зараз шли мені більдара[1]
По міністра Джіафара,
Хай прийдѐ до мене вмить».
Цар звелів, слуга вклонився,
Мовчки, тихо віддалився;
Не минуло п'ять мінут,
А вже Джіафар покірний,
Пан розумний, щирий, вірний,
Мов і ждав на те — був тут.
