вчора вночі її величність довго не лягала спати, а сьогодні ранком ревно плакала й через цілий день писала.
— Так, так, — мовив король, — мабуть до нього. Кардинале, мені потрібні папери королеви.
— Насмілююсь зауважити, ваша величність…
— А оце й ви, пане кардинале, зраджуєте мене, сперечаючись. І ви змовились з еспанцями, англійцями, пані Де-Шеврез та королевою.
— Сір, — усміхнувся кардинал, — я вважав себе за вільного від такого підозріння.
— Пане кардинале, ви чуєте? Я хочу мати ці листи.
— Для цього є тільки один спосіб.
— Який?
— Доручити це панові канцлеру Сег'є; це доручення входить у коло його обов'язків.
— Зараз же пошліть по нього.
— Він повинен бути в мене, сір. Я кликав його і, ідучи до Лювру, залишив наказа, щоб він чекав, доки я не повернуся.
— Послать по нього негайно!
— Наказа вашої величности буде виконано, але…
— Але що?
— Але королева може не послухатись.
— Моїх наказів?
— Так, якщо вона не знатиме, що то наказ короля.
— А тоді, щоб вона не мала сумніву, я перекажу їй його сам.
— Ваша величність, пам'ятайте, що я вжив усіх заходів, аби запобігти розриву між вами.
— Так, дуко, так, я знаю, що ви дуже поблажливо ставитесь до королеви; може, занадто поблажливо, і нам доведеться, попереджаю вас, про це ще поговорити.
— Коли буде завгодно вашій величності. Але я завжди вважатиму за щастя й честь офірувати себе злагоді, що її я бажав би бачити між королем та королевою Франції.
— Добре, кардинале; гаразд. А тимчасом пошліть по канцлера. Я йду до королеви.
І Людовик XIII, одчинивши двері, пішов коридором, який сполучав його половину з кімнатами Ганни Австрійської.
Королева сиділа з дамами свого почоту й удавала, що слухає те, що їй читали. Саме тоді, як вона поринула в глибокі та смутні думки, двері одчинилися й увійшов король. Лектриса замовкла, усі дами підвелися. Впала цілковита тиша. Король, ні з ким не привітаючись, спинився перед королевою й сказав:
— Мадам, зараз до вас прийде пан канцлер і перекаже вам дещо з мого доручення.
