— Дозвольте мені зауважити вам, мадам, — сказав Д'Артаньян, входячи через двері, що відчинила молода жінка, — дозвольте мені зауважити вам, що маєте цілком нікчемного чоловіка.
— Хіба ви чули нашу розмову? — спитала пані Бонасьє невпокійно вдивляючись в обличчя Д'Артаньянове.
— Усю до останнього слова.
— Але, яким чином, боже мій милий?
— Одним, відомим мені способом, через який я чув колись і вашу жвавішу розмову з прибічниками кардинала.
— І багато ви зрозуміли з нашої розмови?
— Тисячу речей. Поперше, що ваш чоловік, на щастя, йолоп та дурень; далі, що ви в дуже скрутному становищі, чому я теж дуже радий; що все це дасть мені змогу запропонувати мої послуги, а я здатний кинутися за вас у вогонь; і, нарешті, королеві потрібна хоробра, розумна та вддана людина, яка для неї поїхала б до Лондону. З цих трьох чеснот я маю, в усякому разі, дві, і ввесь до ваших послуг.
Пані Бонасьє не відповідала. Серце їй калатало з радощів, а очі засяли таємною надією.
— А яку дасте ви мені запоруку, — спитала вона, — якщо я згоджуся довірити вам це доручення?
— Мою любов до вас. Кажіть, наказуйте, що робити.
— О, божеж мій милий, — прошептала молода жінка, — чи можу ж я довірити вам таку таємницю? Адже ви майже дитина!
— Мабуть, хтонебудь повинний вам за мене поручитися?
— Каюся, що це мене дуже заспокоїло б.
— Чи знаєте ви Атоса?
— Ні.
— Портоса?
— Ні.
— Араміса?
— Ні. Хто такі ці добродії?
— Королівські мушкетери. А чи знаєте ви пана Де-Тревія, їхнього капітана?
— О, так, цього я знаю; не особисто, але королева мені чимало казала про нього, як про хороброго й благородного дворянина.
— І ви не боїтесь, що він викаже на вас кардиналові, чи не правда?
