грітися, постукав у двері будинку, що своєю обставою дуже скидався на передміську коршму.
Д'Артаньян тимчасом, звернувши на стежку, прямував далі й дійшов до Сен-Клю. Але замість іти битим шляхом, він обминув палац, увійшов у глухий завулок і незабаром опинився перед указаним йому флігелем, що стояв на цілком порожньому місці. З одного боку цього завулку йшов довгий мур, що закінчувався флігелем, а з другого — загорожа, що захищала від перехожих садочок. У глибині садку стояла вбога халупа.
Д'Артаньян прийшов на побачення, а що йому не наказано сповістити про свою присутність будь-яким знаком, то він чекав мовчки.
Не чути було ні щонайменшого шуму. Можна було подумати, що до столиці не менше, як сто льє.
Наближався час побачення. І, дійсно, по декількох хвилинах дзиґарі Сен-Клю повільно одбили десять у своїй широкій гудючій пащі.
У цьому брондзовому голосі почувалося щось лиховісне. Він ніби бідкався серед ночі. Але кожен з цих ударів, що складали бажану годину, гармонійно бренів у серці юнака.
Він втупив свої очі у маленький флігель із зачиненими віконницями, крім одної на другому поверсі.
Приємне світло в цьому вікні сріблило тремтяче листя двох чи трьох лип. Очевидно, за цим віконцем, так затишно освітленим, чекали на нього.
На дзвіниці Сен-Клю вибило пів до одинадцятої.
Д'Артаньянові спало на думку, що він неуважно прочитав записку і що побачення призначено об одинадцятій.
Він наблизився до вікна, став у парусі світла, витяг з кешені листа й знов перечитав його: помилки не було, побачення призначено о десятій.
Він повернувся на своє місце. Ця мовчанка й самотина починали вже турбувати його.
Вибило одинадцяту.
Д'Артаньяна поняв страх, чи не сталося якогось лиха пані Бонасьє.
Він тричі плеснув у долоні, звичайний сигнал закоханих. Але ніхто не відповідав, навіть луна.
Тоді він з немалою досадою подумав, що молода жінка, мабуть, заснула, чекавши на нього.
Він наблизився до стіни й намагався здертися на неї, та стіну було щойно потинковано, і Д'Артаньян тільки поламав собі нігті.
