На перший стукіт ніхто не обізвався. Гробова мовчанка панувала в халупі, як і у флігелі. А що ця халупа була остання його надія, то він уперто грюкав.
Скоро з середини почувся легкий шум, шум полохливий, ніби хтось боявся сам себе чути.
Тоді Д'Артаньян перестав стукати й почав просити тоном, в якому бреніло стільки непокою та обіцянки, такий жах і благання, що його голос мав заспокоїти найлякливішого. Нарешті, стара півпотрухла віконниця відчинилася, вірніше — трохи відхилилася і зараз же зачинилася, скоро світло убогої лямпи, що горіла в кутку, осяло черезплічник, держала шпади й пістолетів Д'Артаньяна. Хоч як швидкий був той рух, Д'Артаньян встиг помітити голову старого чоловіка.
— Благаю вас в ім'я неба, вислухайте мене. Я чекав на одну особу, що не прийшла. Я помираю від хвилювання. Чи не сталося тут поблизу якого небудь нещастя? Скажіть!
Вікно не швидко відчинилося, і з'явилася та сама постать, але старий був ще блідіший.
Д'Артаньян щиро розповів свою історію, не назвавши тільки прізвищ. Він признався, що, перед цим флігелем молода жінка призначила йому побачення, що, не дочекавшися її, він стеребкався на дерево й при світлі лямпи вздрів розор у кімнаті.
Старий уважно слухав його, притакуючи головою та руками. Коли Д'Артаньян скінчив, він похитав головою з видом, що не віщував нічого доброго.
— Що ж ви маєте сказати? — скрикнув Д'Артаньян. — Бога ради, поясніть!
— Ой, пане! — відповів старий. — Не питайте, бо коли я розповім вам про те, що бачив, напевно, не пощастить мені від цього.
— Так, значить, ви бачили щось? — згукнув Д'Артаньян. — Бога ради, розкажіть, що саме ви бачили, — Д'Артаньян кинув йому пістолю, — і слово чести джентлмена, ні одно з ваших слів не вийде з моїх уст.
Старий прочитав на обличчі Д'Артаньяна таку щирість і таку скорботу, що, запросивши його жестом слухати, стиха почав:
— Було коло дев'ятої. Я почув шум на вулиці й схотів дізнатися, що там таке. Підійшовши до дверей, я побачив, що хтось намагається ввійти. Людина я бідна, злодіїв не боюся, а тому й відчинив двері і побачив трьох чоловіка. У темряві видко було карету, запряжену кіньми, й верхові коні. Ці коні, очевидно, належали трьом чоловікам, убраним, як верхівці.
