— На конях наших льокаїв, чорт побирай. З нашого вигляду мають зрозуміти, що ми вельможні особи.
— Красиво ж виглядатимемо ми на цих шкапах, тоді, як Араміс і Портос гарцюватимуть на своїх конях.
— Араміс! Портос! — згукнув Атос і почав реготати.
— Що таке? — спитав Д'Артаньян, не розуміючи, чого він сміється.
— Хороше, хороше. Далі? — сказав Атос.
— Значить, ваша порада…
— Узяти сто пістолей. З цією сотнею пістолей ми розкошуватимемо до кінця місяця. Ми перевтомилися, як сами знаєте, і гарно було б трішки відпочити.
— Відпочити? Ні в якому разі, Атосе. Повернувшися до Парижу, я зараз же заходжуюся шукати цю нещасну жінку.
— Добре, та невжеж ви думаєте в такій справі кінь буде корисніший вам, як сто пістолей? Друже мій, візьміть сто пістолей.
Д'Артаньян, нарешті, здався.
Замирення з хазяїном коштувало ще шість пістолей, не рахуючи старого коня Атоса. Д'Артаньян й Атос взяли коні Плянше й Грімо. Льокаї попрямували пішки, із збруями на голові.
Дарма, що коні обох друзів були погано виїжджені, вони швидко випередили льокаїв і приїхали до Кревекера. Ще здаля вони помітили Араміса, який стояв, сумно притулившися до вікна.
— Гей, Арамісе! Якого біса ви тут робите? — скрикнули обоє.
— А, Д'Артаньян! Атос! Я замислився, з якою швидкістю щезають усі блага мира. Мій англійський кінь, що помчав й зник у вирі пилу, є жвава подоба нетривалости всього земного.
— А по суті, що воно значить? — спитав Д'Артаньян, який починав здогадуватися.
— Це значить, що мене обдурено. Шістдесят люїдорів за коня, що, судячи з швидкости, з якою він помчав, може робити ристю п'ять льє одної години.
Д'Артаньян і Атос засміялися.
— Не сердіться, дуже прошу: потреба не знає законів. До того ж мене покарано більше за всіх, бо клятий баришник пограбував мене, принаймні, на п'ятдесят люїдорів. Ось ви обидва гарні хазяї, ви не те, що я. Ви їдете на конях ваших льокаїв, а свої парадні коні наказали вести на поводу, повагом, короткими переходами.
Під той час фура, що кільки хвилин тому замаячила на ам'єнському шляху, спинилася, і з неї вилізли Грімо
