— О, великий чоловіче! — скрикнув Д'Артаньян. — Я тебе розумію.
— Ви розумієте, — промовив Портос.
— А ти, Грімо, розумієш? — спитав Араміс.
Грімо знаком відповів: так.
— Це все, що треба! — сказав Атос. — Повернімось до ідеї.
— Проте, я хотів би добре зрозуміти її! — вкинув слово Портос.
— Так, так, плян Атоса! — скрикнули одноголосно Д'Артаньян і Араміс.
— В цієї міледі, в цієї жінки, в цього створіння, в цього гемона, ви, Д'Артаньяне, здається, говорили, є дівер.
— Так. Я його добре знаю і думаю, що він не почуває великої приязні до своєї невістки.
— Це непогано! — сказав Атос. — А якби він її ненавидив, було б ще краще.
— Значить, нам ведеться в цьому.
— Мені охота знати, що робить Грімо, — сказав Портос.
— Мовчіть, Портосе! — перебив його Араміс.
— Як звуть її дівера?
— Лорд Вінтер.
— Де він тепер?
— При перших відомостях про війну, він повернувся до Англії.
— Ось така то людина нам і потрібна, — провадив далі Атос, — і ми повинні його попередити. Ми повідомимо, що його невістка має когось вбити й попросимо не спускати її з очей. У Лондоні, сподіваюся, є установи, куди він міг би ув'язнити свою невістку. І тоді ми будемо спокійні.
— Так, доки вона не вийде звідти, — промовив Д'Артаньян.
— Слово чести! Ви забагато вимагаєте, Д'Артаньяне. Я дав вам усе, що в мене було. Попереджаю, більше в мене нічого не лишається.
— А я гадаю, що найкраще було б попередити разом і королеву, і Вінтера, — запропонував Араміс.
— Але через кого передамо ми листа до Туру й до Лондону?
— Я ручуся за Базена, — сказав Араміс.
— А я за свого Плянше, — додав Д'Артаньян.
— І правда, коли ми не можемо кинути табору, то нашим льокаям це не заборонено, — погодився Портос.
— Безсумнівно. І ми сьогодні напишемо листи, дамо їм грошей, і вони поїдуть.
— Ми дамо їм грошей? — перепитав Атос. — А хіба у вас є гроші?
Четверо приятелів перезирнулися, і якась хмарка пролинула по їхніх обличчях, хвилину тому таких ясних.
