салдата й, разом з тим, з чемністю дворянина. На цьому й закінчується, принаймні в сучасний момент, покладений на мене обов'язок щодо вас. Решта — то справа вже іншої особи.
— А хто ця інша особа? — спитала міледі, — чи не можете ви назвати її?
Тої ж хвилини на сходах розлігся дзвін острог та голоси кількох людей. Потім усе замовкло, і чути було лише кроки чоловіка, що наближався до дверей.
— Ось вам інша особа, міледі, — пояснив офіцер, відступаючи з виглядом покори й пошани.
Двері відчинилися, і на порозі з'явився чоловік.
Він був без капелюха, із шпадою при боці й смикав у руках хусточку.
Міледі, здавалося, не зважаючи на темряву, впізнала цю тінь. Вона сперлася руками на поруччя крісла й витягла голову, бажаючи пересвідчитись у своїй гадці.
Незнайомий повільно підійшов до полонянки; в міру того, як він уступав у смугу світла, що кидала лямпа, міледі мимоволі одсувалась назад.
Коли для сумніву не залишалось місця, вона вигукнула:
— Як, мій брат! Так це ви?!
— Так, моя красуне! — відповів лорд Вінтер, уклоняючись напівлюб'язно, напівглузливо, — я самий.
— Виходить, цей палац?..
— …Мій.
— Ця кімната?
— Ваша.
— Так я ваша бранка?
— Майже.
— Це ж мерзенне насильство!
— Без гучних слів! Сядьмо й побалакаймо спокійно, як лічить братові й сестрі.
І, повернувшись до дверей, коло яких стояв юнак, чекаючи його наказу, лорд додав:
— Добре, дякую вам! Тепер, пане Фелтоне, залиште нас самих.
Поки лорд Вінтер зачиняв двері та віконниці й присував стільця до крісла братової, міледі поринула в міркування. Перебираючи в думках усі можливості, вона нарешті спинилась на одній, що здавалась їй найімовірнішою. Міледі
