покластися. Він перебереться й оселиться напроти манастиря. Коли приїдуть посланці кардиналові, він не зрушить з місця. Якщо над'їде Д'Артаньян із своїми приятелями, він проведе їх до нас.
— А хіба він їх знає?
— Безсумнівно, він же бачив пана Д'Артаньяна в мене.
— Так, так. Маєте рацію. Отже, все йдеться добре, все йдеться найкраще. Тільки поїдьмо недалеко звідси.
— Добре, а ви ось що зробіть.
— Що?
— Скажіть вашій добрячій ігумені, що нам з вами дуже важко розлучатися, і попросіть дозволу обідати зо мною.
— Чи дозволить вона?
— А що ж завадить цьому?
— Дуже хороше. У такий спосіб ми не розлучатимемось ні на хвилину.
— Отже, йдіть до неї та попросіть її про це. Мені болить голова, і я піду прогулятися в садку.
— Ідіть. А де я вас знайду?
— Тут, за годину.
— Тут, за годину. Дякую вам: ви такі лагідні.
Обидві жінки розлучились, ласкаво пересміхнувшися.
Міледі сказала правду: їй дійсно, боліла голова через те, що її пляни були не зовсім ясні; вірніше, в хаотичному ще стані. Вона ознайомилася з місцевістю й склала в голові топографічну мапу. Міледі діяла, як освідчений отаман, що все передбачає: як перемогу, так і поразку, що до всього готовий: і йти наперед, і відступати, згідно з шансами бою.
За годину вона почула тихий голос, що звав її. То була пані Бонасьє. Ласкава ігуменя, звичайно, дала дозвіл, і для початку вони мали вечеряти разом.
Дійшовши до двору, жінки зачули стукіт карети, що зупинилася коло воріт.
Міледі прислухалася.
— Ви чуєте? — спитала вона.
— Так, ніби карета котить.
— Це та сама, що її надіслав нам мій брат.
— О, боже мій!
— Будьте відважніші.
Коло брами манастиря подзвонили. Міледі не помилилася.
— Ідіть до своєї кімнати, — сказала вона пані Бонасьє. — Напевно у вас є якісь дрібниці, що їх ви хотіли б узяти з собою.
— У мене є листи Д'Артаньяна.
— Заберіть їх і повертайтеся до мене. Ми нашвидку-руч повечеряємо: можливо, нам доведеться бути в подорожі цілу ніч, а тому треба підживитися.
