Осока умовкла, човен важко сів на мул… Певно, той, що засунув у рот ганчірку, сказав:
— Коли хочеш жити, ані писни! Іди!
Ступили кілька разів, переступили човен… під ногами почувся м'який пісок. Ще кілька хвилин — ляпнули весла, хуркнули над головою дикі качки, і зовсім близько загуготіли пороги. Цілком опам'ятався Федір Макарович тоді, як сонце добре припікло йому в потилицю. Почав випростовувати руки, зірвав з очей пов'язку, витяг із рота брудний смердючий віхоть. І, даючи волю своєму обуренню та гніву, почав лаятись на чім світ стоїть…
Але радість життя була остільки велика, що гнів Федора Макаровича змінився безжурними веселощами та жартами… В райспілці товариш Запупиркин лютує, піджидаючи баланса, котрий йому так потрібен, як бабі гармата. Тиміш Васильович глузує:
