Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.
Нині вже інший є світ, може зісталось клейно.
Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,
замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.
Наша гімназія стояла на схилі малого узгіря,
жовта дорога вела просто до річки униз.
В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір я;
всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.
В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та
тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.
Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,
скривлений з віку й біди — комин, мов бляха труби.
Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,
гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний
хвиль каламутних ізпід льодового покривала виплив
разом із кригами ніс перші дітвацькі ще сни.
Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,
пліт із широких делин, кілька зелених смерек,
сіюксів ватага малих у завзятім розігріта бої,
тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.
Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,
сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.
Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі
й в серці співала весна, краща від цьої зза шиб.
Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв
в нафтовій лямпі малій, буцім хотів би втекти.
Хлопець похилений в захваті, німо над книжкою Мая
мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.
