широко роздутими ніздрями й роззявленим ротом. Не бачучи ні матері, ні свого леговиська, — боявся тільки одного, щоб хто не вирвав йому з рук його придбання, й прудко вибіг із сушні та помчав навпростець до стогів.
У Вівсяній скирді, у своїй схованці раював Тонда Прошек.
Він сяяв од щастя. Очі сміялися задоволенням, обличчя почервоніло від внутрішньої радости. Тут, у безпечній схованці, ззів, чи, власне, випив до останньої краплини свою улюблену юшку й тільки тепер жалкував, що, біжучи, порозливав стільки на пальці й на землю смашної їжі. Цмокав голосно й жалів, що горщик не удвічі більший. Потім повернув його догори денцем і висмоктав із нього останні краплини. Був, мов вимитий. Тонда обережно уткнув його в куток своєї печері й солодко простягся. Почував, як тепло пробігає йому жилами по всьому тілу, вгрівся, майже впрів. Тепер немов би нічого йому не бракувало в житті, і тут було йому далеко краще, як у сушні, на вогкій землі. Блаженно перевертався збоку набік, глибше зариваючись у мняку солому. І враз зненацька вчув, що, перевертаючись, придушив грудьми щось тверде, саме в тому місці, де серце. Швидко лапнув до нагрудної кишені й у шматті свого жупанка налапав люльку.
Аж скрикнув уголос, так радісно засміявся. Так! Тільки ж її одної йому й бракувало, щоб щастя дійшло до найвищого щабля. Закурити!…
Мов гробак, Тонда почав виплазовувати задком із дірки. його охопило холодне вечірнє повітря, аж він затрусився й заклацав зубами. Витяг із кишені калитку з сушеним картопляним бадиллям, натовк його в опуклу порцелянову головку люльки й ловив по малих кишенях камізельки сірнички. Намацав один і витер об штани. Тихенько затріщав сірничок, червона голівка його засичала; синє фосфоровате проміннячко запалило сірку та висхлу деревинку, й вогник уже підплигував над люлечкою, відповідно до того, як Тонда її насмоктував. Роз-
