Тонда з переляку кинувся втікати. Навіть і чоботи свої лишив там, усередині, й сам босий чкурнув, скільки було видко, до ліса. І не добіг іще він до першої ялинки, як усе довкола почало химерно фарбуватися червоною загравою. Мов ударений пугою, Тонда зробив іще кілька кроків і зник у чорній пітьмі високого ліса.
На широкому полі в полум'ї стояли панські скирди. З велетенського кола витіснив вогонь чорну пітьму, на високому небі побіліли золоті зорі й, немов би аж до них хотіли досягти, — так виривалися вгору червоні, кріваві язики.
В селі зчинився галас, Ріжок нічного дозорця заграв протяжно й тоскно, розплакався в каплиці маленький дзвоник, а Тонда поміж мережевом вітів цілком ясно бачив, як од села в поле, прямим шляхом до стогів бігли люде.
— Шкода невелика: застраховані!
— Ще, мабуть, і в заставі!
— Але ж чи заплатить хто?!
— Гасіть, гасіть! — … гукали люде.
— Та як там гасити? Не можна вже загасити! — криком відповідав хтось управителеві, що прибіг сюди з наймитами з двору.
— Принаймні, врятуйте хоч стіг із конюшиною.
— E-е! Вже пізно, палає!…
І люде, безсилі та безпорадні, стояли довкола, нечинно дивлячись, як ненажерлива стихія глитає шар за шаром, скирду за скирдою.
З витріщеними очима, причаївшись до землі, лежав на череві палій Тонда й дивився на ту страховинну пожежу. Лежав на узліссі, в молодняку — і відтіль, з темряви, нахабно світило двоє його очей. Але ж одночасно й жах великий, досі ще незнаний, чавив його до землі. „Боже, Боже! Що ж тепер буде?“ — питав він сам себе в думці. Били його, жорстоко били за далеко менчі провини. Били часто й без жадної провини. А що ж тепер станеться з ним, коли він запалив стоги?…
