не треба, — так нині тільки самі добрі, самі гарні сторінки його життя пригадувались людям.
— Е-е! То був добрий парубіка! Слухняний був, у вогонь би поліз, коли б йому звеліли!
— Ну, вже ж. Той і курчати не скривдив…
— А що́ він на цьому світі мав?! Тільки й його, що коли-не-коли хильнув тієї горілки чарчину, чи посмоктав люлечки. Більш нічого доброго не зазнав.
— Тай поводилися з ним кепсько, — нема куди правди діти. Що тільки самих стусанів скоштував! Товкли його всі, хто тільки руки мав. Навіть дітлахи, й ті камінням на нього кидали, як на собаку…
— Зазнав доволі й голоду, й холоду…
— А звісно: краще, що неживий, бо добре йому тут не було, що й казать! Певне, Пан-Біг буде до нього ласкавіщий, як люде. Особливо ж, як той староста та поліцай. Вже ті два попомолотили його досхочу…
— Хоч би тепер бодай похорон йому впорядили б по-людському!…
І ця остання думка, що прийшлась до-вподоби людям, найшла палких оборонців у громадській опозиції. Зараз пішла депутація до старости й рішуче вимагала, щоб спаленого жебрака поховано врочисто громадським коштом. А пан староста, щоб вибити з рук своїх ворогів ту зброю, оповістив, що про те вже давно вирішив уряд, що він сам уже був і в пан-отця, і в школі, що ввечері буде смутний передзвін, а завтра дзвонитимуть по вмерлому цілу годину.
— Це останнє, що можемо йому дати. Та й того не слід забувати, що вже тепер не буде він нам сидіти на в'язах. Перестанемо платити за нього громадські покути, бо ж був то член нашої громади… Ну, все ж, була ж то людина. За життя нічого доброго не зазнав, то вже нехай бодай по смерти має хоч щось там… — так викладав людям староста ввечері, сидячи в повнісенькій „господі“-шинку.
