ще не зносив ні оксамитової куртки, ні оксамитових штанів, ні оксамитової жилетки; але ці три частини вбрання, прикметного для овернців, були геть у латках, що Сібо клав задурно. Як бачимо, не всі євреї во Ізраїлі суть.
— Чи не глузуєте ви з мене, Ремонанк? — сказала дверниця — Хіба може мати пан Понс такі достатки й жити так, як він живе? Та в нього й сотні франків немає…
— Та то они вші такі любителі, — повчально відповів Ремонанк.
— Так ви справді думаєте, що в мого ж пана на сімсот тисяч франків!..
— Єдних лиш картин… Він там має одну, що якби він за ню п'ятдешять тишяч загадав, то я наштарав би хоч би завішитишь прийшлоші. А знєте в него мідні рами з емалем на червонім окшамиті, де портрети?.. То за тоті, відаю, єден мініштер, аптекар бувалий, платить тишячу екю штука…
— А в нього їх тридцятеро в двох рямах! — сказала дверниця, і очі їй поширились.
— Ну, то помишліть шобі, які в него шкарби.
У пані Сібо заморочилась голова, вона хутко зникла. Зразу ж у неї з'явилась думка заволодіти Понсовою духівницею, як це робили всі покоївки-коханки, яких ренти збуджували люту заздрість у кварталі Маре. В її мрії вже стояло село близько Парижа, а вона пишається на дачі, доглядає пташню та садок, доживає віку в королівських вигодах, а з нею її бідний Сібо, що заробив це велике щастя, як і всі забуті, занедбані янголи.
У раптовому й наївному захопленні дверниці Ремонанк відчув певність своєї перемоги. У ділі нишпорців (так звуться ті, що шукають нагоди, купують за півдарма речі в нетямущих власників), у цьому ділі найважче доступитися в середину дома. Годі уявити ті Скапенові хитрощі, ті Сґанарелові підступи й Дорінину облуду, що вживають нишпорці, коли їм треба пройти
