актор Рабель Медаль негоден, попри хист свій, цієї поезії дійти. Париж є світове місто, де найбільше збирається отаких ориґіналів, перейнятих до глибини душі якоюсь релігією. Лондонські ексцентрики завжди розчаровуються кінець-кінцем у своєму захопленні, як розчаровуються вони і в житті, а паризькі мономани лишаються в щасливому розумовому співжитті з своєю фантазією. До вас тут часто приходять Понси, Елі Маґуси в дуже лихій одежі, і, здається, нічого дорогого в них немає, нічого вони не почувають, не звертають уваги ні на жінок, ні на крамниці, ідуть, мовляв, куди шлях веде, з порожніми кишенями й порожнім розумом і ви самі себе питаєте — до якого племені паризького вони належать? Так оці люди й є мільйонери, колекціонери, найпристрасніші люди на землі, які ладні пуститись болотяними стежками виправної поліції, щоб заволодіти якоюсь чашкою, чи картиною, чи коштовністю, як і було це одного разу з Елі Маґусом у Германії.
Отакий був експерт, до которого Ремонанк таємниче повів панію Сібо. З Елі Маґусом Ремонанк радився щоразу, як здибувався з ним на бульварах. Єврей не раз улаштовував Ремонанкові позики в Абрамка, бо чесність колишнього комісіонера була йому відома. Від Шосе де-Мінім тільки що не видко Нормандської вулиці, і обоє змовники за десять хвилин уже туди дістались.
— Зараз ви побачите найбагатшого з колишніх торговців рідкощами, — сказав Ремонанк, — найбільшого знавця, що був коли в Парижі…
Пані Сібо спантеличилась, коли побачила малого старигана в такій одежині, що не годна була навіть потрапити до рук Сібо на латання, — він доглядав за роботою реставратора-художника, що підправляв картини в холодній кімнаті цього розлогого помешкання, а коли глянув на пані Сібо холодно лихими, як у кішки, очима, то вона стенулась.
— Що ви хочете, Ремонанк? — сказав він.
— Картини оцінити треба, а вже ніхто, як ви, не скаже бідному тандитникові, скільки можна дати, коли в нього немає ні тисяч, ні сотень, як у вас!
