Сібо ввійшла до Понсової кімнати, втираючи сльози.
— Що це вам, пані Сібо? — спитав Понс.
— Та це пан Шмуке душу мені вивертає, плаче за вами, як ніби ви померли вже! — сказала вона. — Хоч вам і недобре, та не так уже й погано, щоб за вами плакати; але це мене так хвилює! Боже мій, чи я дурна, що люблю так людей і жалію вас більше, ніж Сібо! Бо ж, зрештою, що ви мені, ми ніякі родичі, ну а от кров у мене холоне, коли про вас ідеться, слово чести! Та я дала б собі руку відтяти — ліву, звісно, — отут перед вами, щоб ви тільки на ноги стали, щоб по крамницях ходити почали, як то ж бувало… Якби б, у мене дитина була, то, певно, я б її любила так, як оце вас люблю, справді! Випийте, серденько, ну, повну шклянку! Випийте, прошу вас, добродію! Пан Пулен насамперед сказав: „Коли не хоче пан Понс на Пер-ляшез перебратись, то нехай п'є вдень стільки шклянок навару, скільки овернець їх продає“. Та́к пийте ж!
— Та я п'ю, моя добра Сібо… стільки п'ю, що мені в шлунку вже повідь…
— Ну, от і добре! — сказала дверниця, беручи порожню шклянку. — Отак ви й вирятуєтесь! У пана Пулена був отакий хворий, як ви, так його ніхто не доглядав, діти покинули, і він помер од цієї хвороби через те, що не пив!.. Так от, треба пити, моє серденько… два місяці, як поховали його… Знаєте ж, коли ви помрете, любий пане, то й старого Шмуке за собою в труну покладете… Він же, як дитя, слово чести. Ох, та й любить же він вас, овечка він божа! Ні, та де там жінці отак чоловіка любити! Не їсть і не п'є, схуд за два тижні, так як ви, а у вас же сама шкура та кістки… А мені й заздро, бо я до вас дуже прихильна, а до такого ще не дійшла, апетит не пропав, навпаки! Набігаюсь через вас сюди й туди тими сходами, так ноги так болять, що ввечері, повірте, падаю, якби й олив'яна. От, виходить, я свого бідного Сібо задля вас занехаяла, так що панна Ремонанк і їсти йому варить, а він ґдирає мене, що все погане! Так я кажу йому тоді, що треба вміти й за інших постраждати і що ви такий хворий, що вас не можна кидати… Вам би,
