мовують на якусь річ або особу. Отож Понс уявляв, що на його скарб зазіхають, думка про це не йшла йому з голови і час-до-часу він посилав Шмуке побачити, чи не проліз хто до святині.
— А колекція у вас гарна, — лукаво відповів Ремонанк, — так що нишпорцям нею не гріх зацікавитись, я не розуміюся на високих рідкощах, але ви, пане, славитесь за великого знавця, тож я, хоч і не розуміюсь на цьому дуже, а купив би у вас, заплющивши очі… Якщо вам гроші коли будуть потрібні, — бо ні нащо так гроші не йдуть, як на ці кляті хвороби… От сестра моя за десять день витратила десять су на ліки, коли їй напад стався, а й так видужала б… Лікарі — це шахраї, вони користуються нашим становищем, щоб…
— Прощайте, спасибі, пане, — відповів Понс залізнякові, неспокійно на нього поглядаючи.
— Я проведу його, — шепнула Сібо хорому, — боюсь, щоб він не потяг чого.
— А так, так, — відповів хворий, поглядом дякуючи Сібо.
Сібо зачинила двері до спальні, і це знову занепокоїло Понса. Маґус нерухомо стояв коло чотирьох картин. Цю нерухомість, цей захват можуть зрозуміти тільки ті, чия душа відкрита для прекрасного ідеалу, для невисловного чуття, що викликають довершені зразки мистецтва, і хто цілими годинами вистоює на ногах у Музеї коло „Джоконди“ Леонарда да Вінчі, коло „Антіопи“ Кореджо, шедевра цього художника, коло „Тіціянової коханки“, „Святої родини“, Андреа дель Сарто, коло „Дітей серед квіток“ Домінікіна, коло маленької камеї Рафаеля та його ж портрета старого, найбільших шедврів мистецтва.
— Тікайте без шелесту! — сказала Сібо.
Єврей поволі позадкував, усе дивлячись на картини, як коханець на любку, з якою прощається. Коли єврей вийшов на сходи, Сібо, яка це споглядання зрозуміла, ударила Маґуса по кістлявій руці.
— Дасте мені по чотири тисячі франків за картину! Інакше нічого не буде…
— Я ж такий бідний!.. — мовив Маґус. — Якщо я хочу
