муючи пані Пулен за руку, — це пані Сібо, про котру я вам казав.
— Моє шанування, пані, кланяюсь, пане, — мовила Сібо, сідаючи на стільця, що їй лікар підсунув. — А, це ваша пані-матка? Шаслива ж вона, такого талановитого сина маючи, бо це ж мій рятівник, пані, від смерти мене він визволив.
Пані Сібо видалась удові Пулен чарівною, коли вона почула від неї таку похвалу синові.
— Прийшла я, добродію Пулен, між нами будь сказано, сповістити вас, що з бідним паном Понсом кепська справа, і хочу оце з вами про нього поговорити…
— Ходімо до вітальні, — сказав доктор Пулен, виразним жестом показуючи пані Сібо на свою служницю.
У вітальні Сібо докладно з'ясувала своє становище супроти двох клацунів, переказала з усякими прикрасами історію своєї позички, розповіла про несчисленні послуги, що вона за десять років панам Понсові та Шмуке робила. Її послухати, так оті старі й не прожили б без її матерніх турбот. Виставляла себе янголом і наплела стільки брехень, покроплених слізьми, що кінець-кінцем розчулила стару пані Пулен.
— Розумієте ж, добродію, — сказала вона наприкінці, — мені треба добре знати, що збирається пан Понс для мене зробити, коли йому помирати прийдеться; аж ніяк не бажаю йому цього, бо, чи бачите, пані, доглядати цих двох немовлят — це життя моє; та коли одного не стане, то я другого доглядатиму. Так уже природа мене створила, щоб матір'ю бути. Не знаю, щоб то сталося зі мною, коли б не було мені про кого дбати, з кого б дитину собі зробити… Отож, коли панова Пулена воля, то він велику послугу мені вчинить, за яку я подякувати йому зумію, коли поговорить із паном Понсом про мене. Боже мій, тисяча франків ренти — хіба ж це я багато жадаю?.. Для пана Шмуке це вигода буде. Адже наш любий хворий сказав мені, що припоручить мене тому бідному німцеві, який буде, виходить, його спадкоємцем… Але що то за людина, коли він двох думок по-французьки зв'язати не годен, а то й
