брати-вороги. Потім, охоплений раптовою думкою, підвівся:
— Пані Соваж! — гукнув він,
— А що?
— Мене ні для кого дома немає.
— Авже ж, видима річ, — басом відповіла козир-баба.
— Це моя стара мамка, — ніяково сказав ходатар.
— У неї ще багато молока[1] — відповіла базарна героїня.
Фрезьє посміявся з калямбура й замкнув двері, щоб господиня його якось не перебила оповідання пані Сібо.
— Ну, пані, викладайте свою справу, — мовив він, сідаючи та все силкуючись загорнутись у халат. — Той, кого посилає до мене єдиний приятель, якого я маю на світі, може на мене покластись… цілком покластись!
Пані Сібо розповідала з півгодини, і Фрезьє ні разу не дозволив собі урвати її, слухав її цікаво, як новобранець старого салдата. Через цю мовчанку та терплячість пана Фрезьє, що дуже уважно, здавалось, слухав ту бурхливу балаканину, якої зразки можна було бачити в сценах між Сібо та бідним Понсом, неймовірлива дверниця покинула деякі впередження, що повстали в неї від ганебної хатньої обстави. Коли Сібо спинилась і наготувалась слухати пораду, маленького ходатаря, що вивчав майбутню клієнтку зеленими в чорні крапки очима, схопив так званий гробовий кашель, тож він удався до фаянсового глечика з трав'яним наваром і випив його.
— Не жити б мені, якби не Пулен, добродійко Сібо, — відповів Фрезьє на материнські погляди дверниці, — але він каже, що верне мені здоров'я…
Здавалось, він і забув про оповідання своєї клієнтки, що збиралась уже тікати від такого мерця.
— Щодо спадщини, пані, то передусім треба знати дві речі, — обізвався колишній мантський повірений. Поперше: чи варта спадщина клопоту, а подруге,
- ↑ Гра словами: lait — молоко; laid — бридкий мають однакову вимову.
