— Ну, — сказав їй овернець, підійшовши, — справи гаразд?
— Тільки от ви мене турбуєте, — відповіла йому Сібо. — Що це ви зі мною робите? — додала вона. — Адже сусіди помітять, нарешті, що ви на мене глупієте.
Вона зрушила з порогу й пірнула в нетрі овернцевої крамниці.
— Оце що вигадали! — мовив Ремонанк.
— Слухайте, що я вам скажу, — вела Сібо. — Спадкоємці пана Понса ось заворушаться, а вони можуть завдати нам великого клопоту. Бозна що нам буде, коли вони нашлють законників, які скрізь свого носа сунуть, мов ті хорти. Я можу вмовити пана Шмуке, щоб продав кілька картин, але тільки тоді, якщо ви мене дуже любите й не зрадите секрета… а це вже секрет! — щоб і під сокирою нічого не сказали… ні звідки картини, ні хто їх продав. Ви ж розумієте, що коли після смерти й похорону пана Понса, знайдуть п'ятдесят три картини замість шістдесят трьох, то ніхто ж рахунку не знатиме! Та й що їм казати, коли пан Понс ще за життя картини продав.
— Атож, мені це байдуже, — відповів Ремонанк, — але пан Маґус зажадає поправних квитанцій.
— Ви їх теж матимете, чорт бери! Може думаєте, що я їх вам писатиму?.. Пан Шмуке напише! Але скажіть своєму євреєві, щоб він теж мовчав, як і ви.
— Ми будемо німі, як риби. Така вже наша справа. Я от читати вмію, а писати — ні, тому мені й потрібна така вчена та здібна жінка, як ви!.. Колись я думав тільки про те, щоб шматок хліба на старості мати, а тепер захотілось і маленьких Ремонанків. Покиньте ви вашого Сібо!
— А ось і ваш єврей, — сказала дверниця, — можемо все полагодити.
— Ну, люба дамо, — сказав Елі Маґус, що навідувався щотри дні рано-вранці, щоб дізнатися коли ж можна буде купити картини, — як справи йдуть?
— Чи не приходив до вас хтонебудь із приводу пана Понса та його безділля? — спитала його Сібо.
— Я одержав листа від одного адвоката, — відпо-
