— Та ви янгол, я ваші сліди цілуватиму, сказала вона. — Але пан Понс ніколи мене не любив, завжди мене ненавидів!.. Він ще подумає, що з духівниці його щось сподіваюся…
— Тсс… фі вб'єть його! — скрикнув Шмуке.
— Прощайте, пане, — сказала вона пронизуючи його поглядом. — Видужуйте мені на зло. Коли ви будете до мене приязний, коли побачите самі, що я все на добре робила, тоді я вернуся. А доти вдома буду… Ви були мені за дитину, відколи це діти проти матерів пішли?.. ні, ні, пане Шмуке, я нічого не хочу слухати… Я приноситиму вам обідати, прибиратиму після вас, але беріть доглядачку, запитайте в пана Пулена.
І вона вийшла, грюкнувши дверима так, що крихкі й коштовні речі зитремтіли. Хворий почув тріск порцеляни, і це було в його муках як останній удар сокирою під час колесування.
За годину Сібо замість зайти до Понса, покликала Шмуке крізь двері до спальні й сказала, що в їдальні його вже чекає обід. Бідний німець вийшов блідий і заплаканий.
— Пітній Бонс маячійть, — сказав він, — по фін каже, що фі слодійка. Це черес хворопа, — додав він, щоб розчулити Сібо, не обвинувачуючи й Понса.
— Ох, у печінках мені його хвороба! Слухайте, він же мені ні батько, ні чоловік, ні брат, ні сват. Він не злюбив мене, ну й годі з мене! За вами, чи чуєте, я край світа піду, та коли тут віддаєш своє життя, своє серце, своє ховання, коли чоловіка свого занедбуєш — Сібо вже й захворів, — а тебе за злодійку мають, то це вже передали куті меду…
— Куті мету?
— Атож, куті меду! Та покиньмо порожню балачку, поговорімо про діло. Ви винні мені тепер за три місяці по сто дев'яносто франків, це буде п'ятьсот сімдесят! Крім того я двічі за помешкання платила — ось і квитки — шістьсот франків і су на лівр відсотку та податок, разом без малого на тисячу двісті, й нарешті дві тисячі франків, без відсотків розуміється — заразом три
