Року 1835 випадок відомстив Понса за байдужість прекрасної статі й дав йому те, що звичайним стилем зветься опорою старости. Цей природжений старий знайшов у дружбі опору свого життя, він узяв єдиний шлюб, що дозволило йому суспільство, побрався з чоловіком старим і музикою, як і сам. Коли б не божественна байка Ляфонтена, то цей нарис звався б „Два приятелі“. Та чи не було б це літературним замахом, профанацією, перед котрою всяк справжній письменник оступиться? Шедевр нашого байкаря, де додано заразом сповідь його душі й історію його мрій, повинен мати вічний привілей на цю назву. Та сторінка, де поет поставив на чолі оці слова „Два приятелі“ — є священна власність, храм, де шанобливо заходитиме кожне покоління, де буватиме людськість, аж поки віку друкарства.
Приятель Понсів був професор фортепіянної гри; їхнє життя та звичаї на диво одне до одного пасували, і Понс навіть казав, що надто пізно його спізнав для свого щастя; бо їхнє знайомство, що почалося під час розподілу премії в одному пансіоні, належало тільки до 1834 року. Може ніколи ще не знаходилось двох таких подібних душ у людському океані, що всупереч божій волі бере початок у земному раї. За короткий час обидва музиканти зробилися одне для одного необхідністю. Обопільно звіряючись одне одному, вони за тиждень стали, мов брати. Словом, ні Шмуке не вірив, щоб Понс сам міг існувати, ні Понс віри не йняв, щоб
