що спиш… Тільки но вона сяде в крісло, пройди в свої двері, й стань там, відхили серпанкову завіску на тих засклених дверях і добре дивись, що робитиметься… Зрозумів?
— Срозуміф: ді тумаєш, що слотійка спаліть тухівниця…
— Не знаю, що вона зробить, але певен, що після того ти не вважатимеш її за янгола. А тепер пограй мені, потіш мене своїми імпровізаціями… Це розважить тебе, розжене твої чорні думки, і я послухаю цієї сумної ночі твоїх поем…
Шмуке сів до піяна. За кілька хвилин музичне надхнення, збуджене болісним дрожем та хвилюванням, понесло, як звичайно, доброго німця за межі світів. Він знайшов величні теми, на яких вишивав капризи, виконуючи їх то скорботно, з рафаелівською довершеністю Шопена, то фуґою, з дантівською ґрандіозністю Ліста — дві музичні організації, що найбільше наближаються до Паґаніні. Дійшовши цього ступня довершености, виконавець стає врівень з поетом, він проти композитора стає тим, що актор проти автора — чудовим тлумачем чудових речей. Але цієї ночі, коли Шмуке дав Понсові загодя почути райські концерти, ту чарівну музику, що від неї з рук святої Цецілії падають інструменти, він був заразом Бетговеном і Паґаніні, творцем і виконавцем! Невичерпний, як соловей, величний, як небо, під яким він співає, різноманітний і пишний, як ліс, що він своїми переливами виповнює, Шмуке сам себе перевершив і навіяв на старого музиканта, що слухав його, той екстаз, що змалював Рафаель і що на нього їздять дивитись до Больоньї. Цю поезію урвав жахливий дзвінок. Покоївка пожильців із другого поверху прийшла до Шмуке й попросила його від своїх господарів закінчити цей шабаш. Пані, пан та панна Шапульо прокинулись, не могли заснути й веліли сказати, що для театральних репетицій вистачить і дня, а вночі не годиться тарабанити в порядному дому… Було коло третьої години вранці. О третій із половиною, як і передбачав Понс, що немов підслухав розмову Фрезьє з пані Сібо, надійшла й дверниця. Хворий скинув на
