— Ще поверх! — казав після третього поверху Топінар до Шмуке, який навіть не розумів, угору чи вниз він їде, так бо пригнітило його горе.
Коли служник, вдягнутий, як і всі робітники, в біле полотно, відчинив двері до кімнати, чути було, як пані Топінар крикнула:
— Цитьте, діти! Ось батько йде!
А що діти, мабуть, робили з батька все, що їм хочеться, то старше, згадуючи Олімпійський Цирк, скакало собі верхи на мітлищі, друге свистіло, в бляшану дудку, а третє теж силкувалось не відставати від старших. Мати шила театральний костюм.
— Цитьте, — крикнув Топінар, — а то наб'ю! їм завжди треба отак сказати, — тихенько додав він Шмуке. — Слухай, люба, — сказав він дружині, — ось пан Шмуке, приятель бідного Понса, він не знає, куди йому подітись і хоче оселитись у нас; я йому, звісно, сказав, що в нас не пишно, на шостому живемо, що тільки горище можемо йому дати, а він обстоює…
Шмуке сів на стільця, що присунула йому жінка, а діти, сполошені появою незнайомого, збились гуртом і почали пильно та мовчки на нього роздивлятись; але огляд цей триває одну тільки мить, бо дітвора, як і собаки, пізнають усе не так розумом, як чуттям. Шмуке й собі задивився на гарненький гурток, де була п'ятирічна дівчина, та, що свистіла в дудку, з чудовим білявим волоссям.
— Фона потіпна до німочка! — сказав Шмуке й кивнув їй, щоб підійшла.
— Вам буде там дуже кепсько, — сказала робітниця, — коли б не діти при мені, я віддала б вам нашу кімнату.
Вона відчинила двері до кімнати й провела в неї Шмуке. В цій кімнаті були всі розкоші помешкання. Ліжко з червоного дерева було прибране блакитною перкалевою запоною з білими торочками. На вікні висіли завіски, з того ж таки блакитного перкалю. Комода, стіл до письма й стільці, хоч і з червоного дерева, виглядали чистенько. На каміні стояв годинник та свічники, певно подаровані колись від банкрута,
