повсякчасного запобігання, а коли й виникала іноді, як допіру було, то її зразу ж погноблювано.
— Аджеж я віддалася тільки з двадцятьма тисячами франків посагу…
— 1819 року, кузино! — перепинив її Понс. — Так це ж ви, жінка з головою, дівчина, якій король Люї XVIII протеґував!
— Так дочка ж моя — янгол доладности й розуму; що вже щиросерда, сто тисяч франків на віддання має, не згадуючи про найкращі надії в майбутньому, а от лишається в нас на руках…
Пані да-Марвіль хвилин із двадцять про дочку та про себе говорила, розводячи докори, властиві всім матерям із відданицею на шиї. Вже двадцять років, відколи Понс у свого єдиного кузена Камюзо обідав, бідолаха сподівався хоч одного слова про свої справи, про своє життя чи здоров'я. А втім, Понс скрізь був ніби ринвою на хатні болі; він був вельми певний у своїй тривалій та змушеній скромності, бо одне-єдине нерозважне слово замкнуло б йому двері в десятьох домах; до його слухацької ролі, таким робом, приєднувалось ще й постійне ухвалювання і він на все посміхався, нікого не обвинувачував і не оборонявся; для нього всі мали рацію. Та й його вже за людину не мали, це шлунок був! У цій довгій тираді президентова, не без деяких застережень, призналася своєму кузенові, що ладна погодитись для дочки на будь-яку партію, аби вона трапилась. Навіть за добре вважала б сорок-восьми-літнього чоловіка, аби тільки мав двадцять тисяч франків ренти.
— Сесілі тепер двадцять третій рік пішов, а коли, на лихо, вона дійде двадцять п'ятого або двадцять шостого, то віддати її буде надзвичайно тяжко. Світ питає тоді, чому це дівчина так довго в родині зосталась? Про це становище вже й так аж надто плещуть у нашому товаристві. Ми вже вичерпали всі звичайні пояснення: „Вона молода. — Дуже батьків любить, щоб із дому йти. — Вдома дуже щаслива. — 3 нею важко, високого імени хоче!“ Ми сміх з себе робимо, я почуваю. Та й Сесілі обридло чекати, вона мучиться бідолашна…
