— Любий кузене, обід замовлено, ви обідатимете самі, бо чоловік пише мені про побачення й повідомляє цим, що шлюбні пляни з радником поновлюються, і ми підемо до нього на обід… Ви розумієте, що між нами церемоній бути не повинно. Почувайте себе в нас, як дома. Бачите, яка я відверта з вами і ні з чим не таюся… Ви ж не хочете, певна річ, перешкодити шлюбові мого янголятка?
— Навпаки кузино, я завжди хотів знайти їй чоловіка, але в моєму колі…
— Так, це неможливо, — згорда урвала президентова. — Так ви лишаєтесь? Поки я вдягатимусь, з вами Сесіль побуде.
— О, кузино, я можу й десь інде пообідати, — сказав старий.
Хоч і глибоко вразила його президентова, отак злиднями йому дорікаючи, та ще більше злякався він перспективи лишитися в товаристві слуг.
— Та чому ж?.. Обід готовий, однаково, слуги його поїдять.
Почувши цю жахливу фразу, Понс випростався, мов його гальванічним струмом шпигнуло, холодно вклонився кузині й пішов по спенцера. Двері з Сесілиної спальні, що виходили в малу залю, були непричинені, отже подивившись перед себе в дзеркало, Понс побачив, що дівчина аж заходиться сміхом та до матері головою киває й кривить гримаси, з яких старий митець догадався про якусь підлу містифікацію. Понс поволі зійшов униз сходами, стримуючи сльози: він бачив, що його, не знати чому, з цього дому вигнано.
— Я занадто вже старий, — думав він. — Світ не любить старости та бідности, цих двох бридот. Тепер я вже нікуди без запрошення не ходитиму.
Героїчна думка!..
Двері з кухні, що містилась на першому поверху проти дверницької, часто бували відчинені в будинках, де живуть самі власники й де ворота завжди замкнуті — отож Понс вільно міг почути, як сміялись куховарка та лакей, яким Мадлена розповідала про штуку з Понсом, бож у неї й на думці не було, що старий так
