пані Сібо з'явилась у їдальні з двома чудовими чашечками кави та двома чарками кіршвасера до них.
— Хай шіве пань Зіпо! скрикнув Шмуке! — Вона зрозумій мене.
Старий похлібець знову почав нарікати, але Шмуке заспокоїв його ніжними словами, якими й личило голубові-хатнику звернутися до голуба мандрованого, потім приятелі вийшли вкупі. Шмуке не хотів покидати свого приятеля в тому стані, до якого допровадили його своєю поведінкою господарі й слуги в домі Камюзо. Він знав Понса й почував, що під час вистави, на диригентському стільці його можуть обійняти якнайсумніші думки та знищити в ньому добре вражіння від повороту в гніздо. Ведучи Понса пізно ввечері додому. Шмуке тримав його під руку і, як закоханий своїй коханій, показував Понсові місця, де кінчався або починався пішохід, попереджав його, коли калюжа траплялась; йому хотілось, щоб брук був ватний, а небо блакитне та щоб Понс почув музику, яку для нього грали янголи. Він же здобув останню ділянку, що не належала йому в серці приятеля.
Місяців зо три Понс щодня обідав із Шмуке. Передусім, він мусів на вісімдесят франків зменшити суму своїх набутків, бо франків із тридцять п'ять йому треба було на вина, а сорок п'ять коштував обід. До того ж, не зважаючи на турботи та наївні німецькі жарти Шмуке, старий митець жалкував за добірними стравами, чарочками лікеру, доброю кавою, фалшивими чемностями, гістьми та лихослів'ям домів, де він обідав. Важко на схилі життя відкинутись звички, що тривала тридцять шість років. З бочки вина за сто тридцять франків у шклянку гурманові ллється мало приємне вино, — тому щоразу, підносячи до рота шклянку, Понс пригадував із незглибним пекучим жалем виборні вина своїх господарів. Але через три місяці вщухли жорстокі болі, що мало не розбили чуле Понсове серце, І він думав тільки про приємності товариства; отак старий женолюбець жалкує за коханкою, яку покинув через занадто надмірну зрадливість! Хоч і пробував старий музикант затаїти глибоку тугу, що його мучила, проте видно було,
