надзвичайне віяло, — їй смішно було бачити його в таких руках, бо це й справді було віяло, варте герцогині.
— Не можна заперечити, — сказала Сесіль батькові другого дня після цієї пропозиції, — що бідний кузен добре знається на цих дурничках…
— Дурнички! — скрикнув президент. — Та уряд має ось сплатити триста тисяч за колекцію небіжчика радника Дюзомерара й витратить навпіл із містом коло мільйона на купівлю та впорядження готелю Клюні, де примістять оті дурнички!.. Ці дурнички, люба доню, часто бувають єдиними посвідками, що лишаються нам від зниклих цивілізацій. Етруська ваза чи намисто, які коштують перша сорок, друга п'ятдесят тисяч франків — це дурнички, що показують нам, яке високе було мистецтво за часів облоги Трої, і доводять, що етруски це троянці, які повтікали до Італії!
Так умів жартувати гладенький президент, до дружини з дочкою він промовляв із тяжкою іронією.
— Звід знання про ці дурнички, Сесіль, — провадив він, — складає цілу науку, яка зветься археологією. Археологія обіймає архітектуру, скульптуру, малярство, золотарство, кераміку, виробництво з слонової кости, мережива, килими, словом, усі витвори людської праці.
— Так кузен Понс — учений? — сказала Сесіль.
— А що це його не видно? — спитав президент, так ніби його струснуло від безлічі забутих спостережень, що в раптовому сполученні дають вибух, коли вжити тут мисливецького виразу.
— Якщо й образився, то недаремно, — відповіла президентова. — Я, може, не виявила потрібної вдячности за той подарунок, але ж, знаєте, я доволі нетямуща…
— Ви, одна з найкращих учениць Сервена, — скрикнув президент, — та не знаєте Вата?
— Я знаю Давіда, Жерара, Ґро і Жіроде, і Ґерена, і де-Форбена, і Турпена де-Крісе…
— Ви мусіли б…
— Що я мусіла б, пане? — спитала президентова, глянувши на чоловіка з виразом цариці Савської.
— Знати, хто такий Вато, моя люба, він тепер дуже
