— Бачу я підступи оцього пана! — люто сказала мати, вказуючи на бідного Понса.
Понс випростався, немов почув сурму в день страшного суду.
— Він хотів відповісти образою на безвинного жарта, — вела президентова, в якої очі були, мов дві цівки зеленої жовчі, — хто ж повірить, що німець той сповна розуму? Він або спільник лютої помсти, або ж божевільний. Сподіваюсь, пане Понс, що надалі ви звільните нас від неприємности бачити вас у домі, де ви хотіли посіяти ганьбу та безчестя.
Понс остовпів і ні в сих, ні в тих уступив очі в килим.
— Так ви ще тут, невдячносте чудище!.. — крикнула, обернувшись президентова. — Ніколи не приймати його, якщо він з'явиться, — сказала вона слугам, указуючи на Понса. — Сходіть по лікаря, Жане. А ви, Мадлено, дайте рогового масла![1].
Причини, що Брунер навів, були для президентової тільки приводом, що під ним інші, невідомі причини ховалися, але розлад весілля був безперечний. Пані де-Марвіль, з тою швидкістю думки, що жінкам у відповідальних обставинах властива, добрала єдиного способу відбити удар — закинула Понсові умисну помсту. Це пекельне щодо Понса пояснення рятувало
- ↑ Речовина, що відокремлюється перша за сухого перегону оленячого рогу (l'eau de corne de cerf). Колись її вжито, як ліки.
Прим. перекл.
