— Пані, — хитро промовив Шмуке до Кардо, — мі трух Боне після форобі, і фі мабуть не фпізнай його?
— Чудово впізнав.
— А чім ше фін перет фам фінуваті?
— Ваш приятель — чудище невдячности; коли він живий ще, то тільки тому, що бур'ян живущий, як у приказці сказано. Добре світ робить, що митцям віри не йме, вони лукаві й лихі, як ті мавпи. Ваш приятель хотів ославити свою власну родину, зганьбити дівчину, щоб помститись за безвинний жарт, я не хочу надалі мати з ним жодних стосунків, я забуду, що знав його, що він є. Так думає, пане, вся моя родина, його родина і всі люди, в котрих добродій Понс мав честь бувати…
— Алеш, пані, фі людіна росфашліва, і ґолі досфоліть, я с'ясуй фам спрафу.
— Будьте йому приятелем, якщо ваше серце до нього лежить — воля ваша, — відказав Кардо. — Але спиніться, бо мушу вас попередити, що такої самої думки я буду про всіх, хто пробуватиме його обстоювати, обороняти.
— Фіпрафдувайті?
— Так, бо його поведінка невиправдна, їй немає назви.
На цьому доброму слові сенський депутат пішов далі, не бажаючи вже й звука почути.
— Вже маю проти себе дві державні влади, — мовив, посміхаючись, Понс, коли Шмуке переказав йому ці дикі прокляття.
— Фсе проті нас, — сумовито відповів Шмуке, — хотімо, щоп не сустріти інші турнів.
Це вперше за своє справді овече життя промовив Шмуке такі слова. Його мало не божественна лагідність ніколи не була похитнута, він наївно посміхався на всі нещастя, що йому траплялись; але бачити, як зневажають його величного Понса, цього невідомого Арістіда, цього покірливого генія, цю незлобиву душу, цей скарб доброти, це щире золото!.. він почував обурення Альцеста й назвав господарів Понсових дурнями! Цей вираз в устах такої мировитої людини
