те, про що ми сами мусіли-б догадатися. Цей обід душить мене!
Гортензія не докінчила й затулила хусточкою рот, щоб стримати ридання; вона плакала.
— Я сказав тому Вовіне, щоб завтра прийшов до мене, — вів далі Вікторен. — Та чи задовольниться-ж він гарантійною заставою? Не вірю я. Ці люди хочуть готівки, щоб далі її на лихварство пустити.
— Продаймо нашу ренту, — сказала Лісбета Гортензії.
— Що-ж вона дасть? П'ятнадцять-шіснадцять тисяч франків, — відповів Вікторен, — а треба шістдесят.
— Люба кузино! — скрикнула Гортензія, цілуючи Лісбету в пориві чистого серця.
— Ні, Лісбето, бережіть свій маленький статок, — сказав Вікторен, потиснувши лотарингці руку. — Завтра я побачу, що в того лихваря на думці. Якщо дружина моя погодиться, я зумію не допустити, затримати протест, бо-ж батькове осудовисько… Це жахлива річ! Що сказав-би військовий міністр? Платню батькову вже три роки, як заставлено, вона звільниться тільки в грудні, отже її в гарантію запропонувати не можна. Вовіне одинадцять разів переписував векселі — подумайте, скільки заплатив батько відсотків! Треба цю прірву закрити.
— Якби пані Марнеф його покинула, — гірко промовила Гортензія.
— Ах, боронь боже! — сказав Вікторен. — Батько тоді може десь-инде перейти, а тут уже найдорогші витрати зроблено.
Як змінилися ці діти, колись такі шанобливі, яких мати так довго тримала в цілковитій повазі до батька! Вони вже його судили.
— Без мене, — мовила Лісбета, — батько ваш ще більше зруйнувався-б.
— Ходімо, — сказала Гортензія. — Мама хитра, вона щось подумає. Краще сховаймо все, як каже добра Лісбета, і будьмо веселі!
