— Ох, вибачте, — відповів Кревель, беручи назад карту. — Цей барон здається мені зайвим, — казав він сам собі далі. — Хай Валерія живе з моїм власним бароном, в цьому моя помста, і я знаю, як його здихатись… Але кузен!.. Це зовсім зайвий барон. Я не хочу бути дурнем, я хочу знати, який він їй родич!
Цього вечора, завдяки щасливому випадкові, що трапляється тільки гарним жінкам, Валерія була вдягнена чарівно. Її білі груди блищали, оповиті гіпюром, якого рудуваті тони підкреслювали отласну матовість прекрасних плечей парижанки, що вміє (невідомо як!) бути в тілі й лишитися стрункою. На ній була чорна оксамитова сукня, що ось-ось, здавалось, упаде з її пліч, а зачіска була прибрана мереживом та гронами квіток. Руки, заразом тонкі й пухкі, виринали з-під мереживних чохол. Вона нагадувала прекрасні овочі, кокетно розкладені на чудовій тарільці, які поривають до себе сталь ножа.
— Валеріє, — казав бразилець на вухо молодій жінці, — я вернувся до тебе вірним; дядько мій помер, я тепер удвічі багатший, ніж був перед від'їздом. Я хочу жити й померти в Парижі коло тебе й для тебе.
— Тихше, Анрі, ради бога!
— А, що там! Хоч-би мені довелося викинути всіх цих гостей у вікно — я мушу з тобою цього вечора поговорити, особливо після того, як два дні тебе прошукав. Я лишуся останній, правда-ж?
Валерія посміхнулась своєму гаданому кузенові й мовила:
— Не забувайте, що ви син моєї тітки по матері, яка підчас походу Жюно в Португалію вийшла заміж за вашого батька.
— Мені, Монтесові де-Монтеянос, правнукові одного із завойовників Бразилії, брехати!
— Тихше, а то ми розлучимось навіки.
— Чому це?
