— Твоє нестравлення, Бето, робить честь обідові моєї дружини, — сказав він, вдивляючись у стару дівчину, що почувала себе чудово, але силкувалася хрипіти, п'ючи чай, від вдаваних шлункових спазм.
— Бачите, яке щастя, що наша люба Бета оселилася в моєму домі! Без мене бідна дівчина й померла-б… — сказала пані Марнеф.
— Ви, здається, думаєте, що я жартую, — обізвалась Бета до барона, — це було-б нечесно…
— Як це? — спитав барон. — Так ви знаєте, значить, причину мого приходу?
І нишком зиркнув на двері до вбиральні, з яких ключ був вийнятий.
— Та про що це ви?.. — спитала пані Марнеф з разючим виразом кохання та зневаженої вірности.
— Та це-ж через вас, мій любий кузене, так — з вашої провини зі мною отаке сталося, — енергійно сказала Лісбета.
Цей вигук одвернув увагу баронову, і він здивовано глянув на стару дівчину.
— Ви знаєте, як вас люблю, — вела Лісбета. — Досить того, що я живу тут. Я докладаю останніх сил свого життя, щоб пильнувати ваших інтересів, пильнуючи інтересів любої Валерії. Її дім коштує їй вдесятеро дешевше, ніж який инший дім, коли-б його так, як наш, утримувати. Без мене, кузене, замість двох тисяч франків на місяць, ви мусіли-б давати три й чотири тисячі.
— Все це я знаю, — нетерпляче відповів барон, — ви багато чим допомагаєте нам, — додав він, підходячи до пані Марнеф та обіймаючи її за шию, — правда-ж, моя люба красунько?
— Слово чести, — сказала Валерія, — ви, мабуть, збожеволіли!..
— Ну, так ви моєї прихильности певні, — вела Лісбета. — Але так само люблю я й кузину Аделіну, а застала я її в сльозах. Вона вже місяць вас не бачила. Ні, це неприпустима річ! Ви покидаєте
