слова… Але ще одна таємниця вирнула на очі, таємниця, на мою думку, ганебна…
— Ну, далі! далі! — сказала Валерія.
— А саме, що Кревель, ця купа м'яса та дурости, любить вас і що ви так прихильно приймаєте його лицяння, що йолоп цей аж зрадив свою пристрасть перед усіма…
— А в-третіх? Ви ще когось не примітили? — спитала пані Марнеф.
— Хіба ще хтось є? — сказав барон.
— Що пан Кревель мене любить, то це його чоловіче право; що я прихильна до його пристрасти, то це вчинок або кокетки, або жінки, якій ви лишаєте багато-чого бажати… Ну, так любіть мене з усіма моїми хибами, або покиньте мене. Якщо ви дасте мені волю, то ні ви, ні пан Кревель сюди вже не вернетесь; я візьму свого кузена, щоб не відмовлятись від чарівних звичок, які ви мені закидаєте. Прощайте, пане барон Гюло.
І вона підвелася, але державний радник схопив її за руку й знову посадив її. Старий не міг уже замінити кимсь Валерію, вона стала для нього необхідністю, могутнішою за всі життьові потреби, і він волів краще бути в непевності, ніж дістати хоч-би маленький доказ її невірности.
— Люба моя Валеріє, — мовив він, — хіба ти не бачиш, як я мучуся? Я розпитую тебе тільки за тим, щоб виправдати… Дай мені добрих доказів…
— Гаразд, почекайте мене внизу, бо-ж вам нецікаво, гадаю, бути при різних церемоніях, потрібних для вашої кузини в такому стані.
Гюло поволі вийшов.
— Старий розпусник! — крикнула кузина Бета. — Ви навіть про дітей своїх не хочете мене розпитати?.. Що ви гадаєте для Аделіни зробити? Я, перш за все, понесу їй завтра свої заощадження.
— Пшеничним хлібом, у всякому разі, дружину треба забезпечити, — сказала, посміхаючись, пані Марнеф.
