Урядовці вклонилися. Поліцейський комісар постукав двічі в двері, увійшов його секретар, сів до столика й почав писати з слів комісара, що тихенько йому диктував. Валерія все гірко плакала. Коли вона прибралась, Гюло пішов у спальню й одягнувся. Тимчасом складено протокола. Марнеф хотів забрати дружину, але Гюло, гадаючи, що бачиться з нею в-останнє, жестом попросив ласки з нею побалакати.
— Пане, пані мені так дорого коштувала, що ви, сподіваюсь, дозволите мені з нею попрощатися, при всіх, розуміється.
Валерія підійшла, і Гюло шепнув їй на вухо: „Нам лишається тільки тікати, але як змовитись? Нас зраджено…“
— Це Рена! — відповіла вона. — Але, друже мій милий, після такої пригоди нам не можна вже бачитись. Мене ославлено. Крім того, тобі казатимуть про мене всяку гидоту, і ти віритимеш… — Барон заперечив жестом. — Ти віритимеш, і я дякуватиму за це богові, бо ти, може, й не шкодуватимеш за мною.
— Він не здохне помішником! — шепнув Марнеф державному радникові, забираючи свою дружину, якій грубо сказав: — Годі пані, я не іграшка вам, не хочу бути дурнем перед иншими.
Валерія, виходячи з Кревелевого домка, так шахрайськи глянула в-останнє на барона, що той подумав, ніби його справді обожнюють. Мировий суддя чемно запропонував руку пані Марнеф і провів її до карети. Барон, що мусів підписати протокола, лишився, геть спантеличений, на самоті з поліцейським комісаром. Коли державний радник підписався, поліцейський комісар хитро на нього глянув поверх окулярів.
— Ви дуже любите цю дамочку, пане барон?..
— Собі на лихо, як ви бачите…
— А коли вона вас не любить? — вів комісар. — Коли вона вас дурить?..
— Про це я довідався отут саме… Ми говорили про це з паном Кревелем…
