Баронеса дуже добре примітила Женні Кадін, але замість вдатися в розпач, побачивши її красу, вона подумала сама-собі: „Негідник-Гектор мабуть дуже щасливий“. Проте, мучилась, терпіла нишком жахливий біль, але, побачивши Гектора вдома, знову бачила дванадцять років свого непорушного щастя і жодної скарги не в силі була висловити. Їй дуже хотілося, щоб барон зробив її своєю вірницею, та з пошани до нього вона ніколи не зважувалась натякнути, що знає про його походеньки. Такий надмір делікатности можна здибати тілько в красунь із народу, що вміють терпіти удари, не відбиваючись; в жилах їхніх ще є рештки крови перших мучеників. Дівчата доброго роду, рівні своїм чоловікам, почувають потребу мучити їх та позначати своє терпіння — як у більярді очка позначають, — дошкульними словами, якими виявляють свою диявольську мстивість та забезпечують собі чи то вищість, чи то право на відплату.
Баронеса мала пристрасного прихильника в особі свого зятя, генерала-лейтенанта Гюло, шановного командира піших гренадерів імператорської гвардії, якого мусіли на останок днів його нагородити маршальським жезлом. Цей старий, командувавши з 1830 до 1834 року військовим дивізіоном, де були бретонські департаменти, — місце його подвигів 1799 та 1800 років, — оселився в Парижі коло брата, якого й досі по-батьківськи любив. Серце цього старого салдата заприязнилось із невістчиним, він захоплювался нею, як найблагороднішою і найсвятішою істотою її стати. Він не женився, бо хотів здибати другу Аделіну, марно шукавши її по двадцятьох країнах у двадцятьох походах. Щоб не втратити пошани цього старого, бездоганного й несхибного республіканця, що про нього Наполеон казав: „З хороброго Гюло упертий республіканець, але він ніколи мене не зрадить“, Аделіна ладна була терпіти муки ще жорстокіші від тих, що допіру її спіткали. Але цей сімдесят-
