своїх слів — це пиха! Вже три роки Гортензія, що в одній справі стала надзвичайно цікавою, не давала кузині спокою питаннями, в яких, проте почувалась цілковита невинність: вона хотіла знати, чому кузина її не вийшла заміж. Гортензія, знаючи історію з п'ятьма відкинутими женихами, побудувала на цьому свій маленький роман — вона гадала, що в кузини Бети є якась сердечна рана, і з цього виникло ціле бойовисько жартів. Гортензія казала: „Ми молоді дівчата“, маючи на увазі себе й свою кузину. Кузина Бета не раз жартівливо відповідала: „Звідки ви знаєте, що в мене немає коханого?“ З того часу цей справжній чи вигаданий коханий кузини Бети став метою лагідних кпинів. Нарешті після двох років цієї маленької війни, коли кузина Бета в останнє прийшла, Гортензія першим ділом спитала:
— Як ся має твій коханий?
— Та добре, — відповіла вона, — він трохи нездужає, бідний юнак.
— Ах, він делікатний? — спитала, сміючись баронеса.
— Певна річ, він білявий… Така галка, як я, тільки й може любити білявця місячного кольору.
— Та хто-ж він такий? Що він робить? — сказала Гортензія. — Може це принц?
— Принц начиння, як я — королева цівки. Хіба бідну дівчину може полюбити який домовласник з державною рентою, або якийсь герцог чи пер, або чарівний принц з твоїх казок про фей?
— Ох, як-би мені хотілось його побачити! — скрикнула Гортензія, посміхаючись.
— Щоб подивитись, який із себе той, хто може любити стару козу? — відповіла кузина Бета.
— Це, мабуть, страшний, старий урядовець з цапиною бородою? — сказала Гортензія поглядаючи на матір.
— Ну, в цьому ви, панно, помиляєтесь.
— Так у тебе таки є коханий? — переможно спитала Гортензія.
