його, — і там писали, мій друже, що весілля Гортензії розладилось через нашу матеріяльну скруту. Дружина твоя, любий Гекторе, ніколи-б і слова не єказала — вона-ж знала про твій звязок із Женні Кадін, а чи скаржилась коли? Але мати Гортензії мусить сказати тобі правду…
Після хвилинної мовчанки, страшної для його дружини, в якої серце безтямно кидалось, Гюло простягнув руки, схопив її, притиснув до серця, поцілував у чоло й сказав їй з тією екзальтованою силою, яку дає захоплення:
— Аделіно, ти янгол, а я негідник…
— Ні, ні! — відповіла баронеса, затуливши його рот рукою, щоб не дати йому сказати про себе поганого.
— Так, я не можу зараз дати Гортензії жадного су, і я дуже нещасний; та коли ти розкриваєш мені своє серце, я можу звірити йому болі, що мене душили… Якщо твій дядько Фішер у скруті, то я його до цього призвів; він підписав мені на двадцять п'ять тисяч векселів! І все це за-для жінки, що дурить мене, що глузує з мене, коли мене немає, що зве мене старим фарбованим котом! Ох це жах, що задовольнити порок коштує дорогше, ніж прогодувати родину!.. І це непереможне… Я тобі обіцятиму зараз ніколи не ходити до цієї гидкої єврейки, та коли вона мені два рядки напише, я піду, як у вогонь ходили за імператора.
— Не муч себе, Гекторе, — сказала в розпачу бідна жінка, забуваючи й про дочку, коли побачила сльози в чоловікових очах. — Слухай, я маю діяманти, рятуй передусім мого дядька.
— Твої діяманти коштують від сили двадцять тисяч франків, тепер цим дядькові Фішеру не зарадиш; отже, хай вони лишаються Гортензії, завтра я побачуся з маршалом.
— Бідний друже! — скрикнула баронеса, беручи свого Гектора за руки та цілуючи їх.
Оце й уся нагінка була. Аделіна пропонувала
