тисяч франків посагу з незначним урядовцем військового міністерства. З протекції видатного генерала-лейтенанта, що останні півроку свого життя був маршалом Франції, цей переписувач дійшов несподіваної посади першого урядовця своєї канцелярії; та коли його призначено вже на помішника начальника, смерть маршалова підітнула всі надії Марнефа та його дружини. Нестатки пана Марнефа, в якого вже розстанув посаг панни Валерії Фортен, що пішов то на сплату боргів урядовця, то на купівлю всього потрібного для подружнього життя, а найбільше на потреби молодої, гарної жінки, яка в матери звикла до вигод і відмовлятись їх не хотіла, — примусили подружжя заощаджувати на помешканні. Положення вулиці Дуаєне неподалік військового міністерства й паризького центру, було для подружжя Марнеф дуже доречне, і вони років з чотири жили в тому самому будинкові, що й панна Фішер.
Добродій Жан-Поль-Станислав Марнеф належав до тих урядовців, що не піддаються отупінню завдяки тій силі, яку дає зіпсутість. Цей присадкуватий чоловічок, з ріденьким волоссям та бородою, з безбарвним, блідуватим, не так зморшкуватим, як виснаженим обличчям, з червонуватими повіками в окулярах, з поганенькою ходою та ще гіршим поводженням — здійснював той тип, яким кожен малює собі людину, притягнуту до права за порушення звичаїв.
Помешкання, де жило це подружжя, типове для багатьох паризьких подруж, являло собою обманну видимість тих фальшивих розкошів, що панують у безлічі домів. У вітальні — меблі, оббиті лихеньким оксамитом, гіпсові статуетки під флорентійську брондзу, фарбована люстра кепської карбівки з скляними розетками; килим, що його дешевина, як згодом довідались, залежала від кількости бавовни, яку фабрикант у нього втиснув і яка стала видима на голе око — все, аж до завіс, які переконали-б вас, що вовняна камка не буває
