Сльози звогчили повіки Стейнбокові, коли він почув цей палкий і наївний викрик.
— Не засмучуйтесь, мій Венцеславку, — зворушено вела Лісбета. — Слухайте, моїй кузині Гортензії ваша печатка, здається, дуже сподобалась. Стривайте, я допоможу вам добре продати вашу брондзову групу, ви зі мною поквитаєтесь, будете робити, що схочете, станете вільний! Ну, засмійтеся-ж!..
— Я ніколи з вами не поквитаюсь, — відказав бідний вигнанець.
— А чому це?.. — спитала вогезька селянка, стаючи на бік лівонця проти самої себе.
— Бо ви не тільки годували, притулили й доглядали мене в злиднях, ви ще й сили мені додавали! Ви зробили мене таким, який я є, ви часто були сувора, мучили мене…
— Я? — сказала стара дівчина. — Це ви знову починаєте свої дурниці про поезію, про мистецтво, та будете пальці ламати, руки витягувати, розводячись про прекрасний ідеал, про свої північні безумства. Прекрасне не варте проти міцного, а міцне — це я! У вас є ідеї в голові? Добре діло! А в мене теж є ідеї… До чого ті душевні скарби, коли користи з них немає? Тоді ніякими ідеями не перегониш тих, хто ідей не має, зате вміє діяти… Замість химер ганяти, треба працювати. Що ви зробили, поки мене не було?..
— Що сказала ваша гарна кузина?
— Хто вам сказав, що вона гарна? — жваво спитала вона голосом, де ричали ревнощі тигра.
— Та ви-ж самі.
— Це я для того сказала, щоб побачити, яку гримасу ви скорчите! Вам хочеться за спідницями бігати? Ви любите жінок — ну, так виливайте їх, перетоплюйте свої бажання в брондзу, бо ви ще якийсь час обійдетесь без коханнячка, зокрема без моєї кузини, любий друже. Це не про вас дичина: тій дівчині треба чоловіка з шістдесятьма тисячами франків ренти… і його вже знайдено…
