страву, а ви одягайтесь та приходьте снідати, коли я постукаю до вас у стелю віником.
Другого дня панна Фішер де-що дізналась про становище скульпторів у фабрикантів, яким віднесла роботу. В розмові їй пощастило довідатись про існування майстерні Фларана та Шанора, спеціяльного закладу, де виливали й карбували багату брондзу й розкішні срібні сервізи. Вона повела туди Стейнбока учитись скульптурного діла, але пропозиція її всіх здивувала. Там працювали за моделями славетних артистів, а зовсім не вчили скульптури. Напосідливістю та впертістю стара дівчина таки добилась, що її протеже прийнято як рисувальника орнаментів. Стейнбок хутко вивчився складати орнаменти, ще й нових вигадав, мавши до цього покликання. Через п'ять місяців, як кінчив свою карбівницьку науку, він познайомився із славнозвісним Стідманом, головним скульптором дому Флорана. Через двадцять місяців Венцеслав тямився вже на справі краще, ніж його вчитель, але за тридцять місяців заощадження, що стара дівчина збирала по монеті шіснадцять років, геть вичерпано. Дві тисячі п'ятсот франків золотом! — гроші, які вона гадала покласти на дожиття — і в якому тепер вони вигляді? — вексель якогось поляка! Тепер Лісбета працювала так, як замолоду, щоб покрити видатки лівонця. Побачивши в своїх руках папірець замість золотих монет, вона втратила голову й пішла до пана Ріве, що вже п'ятнадцять років був порадником і приятелем своєї найпершої та найвправнішої робітниці. Довідавшись про цю пригоду, пан та пані Ріве покартали Лісбету, назвали її божевільною, вилаяли вигнанців, що своїми каверзами за всяку ціну шкодять добробутові торгівлі та миру, аби знову стати нацією, й вимагали від старої дівчини потурбуватись про те, що в торгівлі зветься забезпеченням:
— Єдине забезпечення, яке цей молодець може вам запропонувати, це його воля, — сказав тоді пан Ріве.
