вечила його творіння. Культура зневажає нас ще гірше, ніж природа. Природа поклала на нас фізичні муки, яких ви не можете зменшити, а культура розвинула в нас почуття, які ви раз-у-раз обманюєте. Природа нищить слабі істоти, а ви засуджуєте їх жити під вічним гнітом нещастя. Тягар шлюбу, установи, на якій тримається тепер суспільство, лежить тільки на нас; чоловікам — воля, жінкам — обов'язки. Ми віддаємо вам усе своє життя, а ви з свого життя даєте нам тільки хвилини. Зрештою, чоловік вибирає там, де ми сліпо скоряємось. О, пане, вам я можу все сказати. Так от, такий шлюб, який він існує тепер, здається мені законною проституцією. В цьому причина моїх страждань. Але я серед усіх нещасних жінок, так фатально одружених, тільки я одна мушу мовчати! Бо я сама себе призвела до лиха — я хотіла свого шлюбу.
Вона спинилась, заридала гірко й замовкла.
— В цьому глибокому горі, посеред океану лиха, — почала вона знову, — я знайшла була трохи піску, де сперлася ногами, де могла досхочу страждати, — буря все те змела. І от я сама, без підтриму, надто безсила проти грози.
— Ми ніколи не буваємо безсилі, коли з нами бог, — сказав священик. — До того ж, коли на землі ви вже не маєте втіхи, то хіба не маєте обов'язків?
— Завжди обов'язки! — скрикнула вона якось нетерпляче. — Але де ж у мене почуття, які дають нам силу виконувати обов'язки? Пане, з нічого — ніщо і за ніщо — нічого, це один з найсправедливіших законів і моральної, і фізичної природи. Чи, по вашому, ці дерева можуть розвинутись без соку, що живить їхнє листя? У душі теж є сік! А в мене цей сік назавжди висох.
— Я не нагадуватиму вам про релігійні почуття, які породжують покору, — сказав кюре, — але материнство, пані, хіба воно не…
— Спиніться, пане! — сказала маркіза. — З вами я буду щирою. Лишенько! тепер я ні з ким щирою бути не можу, мене засуджено на фальш, — світ вимагає повсякчасних кривлянь і погрожує нам ганьбою за переступ його умов-
109
