жити. І мене вважатимуть за доброчесну жінку. І я не грішила! І мене шануватимуть! Я поборола мимовільну любов, якій не повинна була скоритись; та коли я фізично додержала вірності, то чи зберегла я своє серце? Воно, — сказала вона, приклавши праву руку до грудей, — завжди належало тільки одному. І моя дитина в цьому не помиляється. В матері є погляди, голос, рухи, що своєю силою формують дитячу душу; а моя бідна донька ніколи не чує дрожу в моїй руці, тремтіння в голосі, ласки в погляду, коли я дивлюсь на неї, говорю до неї чи коли беру її. Вона кидає мені винувальні погляди, яких я не можу витримати. Іноді мені страшно, що в ній я знайду суддю, який засудить мене, не вислухавши. Дай боже, щоб між нами колись не виникла ненависть. Господи боже! краще розкрий мені домовину, дай мені померти в Сен-Ланжі! Я хочу піти в інший світ, де я знайду знову свою другу душу, де я буду справжньою матір'ю! Ох, вибачте, пане, я божевільна! Ці слова душили мене, я сказала їх. Ах! ви теж плачете! Ви не зневажаєте мене. Елен! Елен! Іди сюди, дочко! — крикнула вона якось розпачливо, почувши, що дитина вернулася з прогулянки.
Мала ввійшла з криком і сміхом; принесла метелика, якого спіймала, та побачивши, що мати плаче, замовкла, підійшла до неї й підставила для поцілунку чоло.
— Вона буде дуже гарна, — сказав священик.
— Вона вся в батька, — відповіла маркіза, гаряче цілуючи дочку, немов щоб поквитуватись за борг чи стерти провину.
— Ти така гаряча, мамо.
— Іди, залиш нас, серденько, — відповіла маркіза.
Дитина вийшла без жалю, не глянувши навіть на матір, може й сама рада втекти від сумного обличчя, бо розуміла вже, що почуття, позначені на тому обличчі, їй прикрі. Посмішка — це властивість, мова, вияв материнства. Маркіза не могла посміхатись. Вона почервоніла, глянувши на священика, — бо сподівалась показати себе матір'ю, але ні вона, ні її дитина не могли брехати. Справді, в поцілунку щирої жінки є божественний мед, що надає тій ласці душі,
112
